The Golden Rose (2014) is a visual and textual meditation on time, loss and memory in connection with the site of the Golden Rose in Lviv, Ukraine, once one of the most famous synagogues of Europe. The work includes large-format photography, drawing, and writing, in a series of twenty-four toned gelatin silver prints. The short essay is as follows.
___________________
Talking to the Mourner
I have been talking to the Mourner. The Mourner, my Mourner: the one who recites his agonies to the stones in order to revive his soul––”yisgadal v'yiskadash shmay rabbo”––recites them daily three times, for one year and for every year following that one year, three times daily, in an unending rhapsodic drone, a tonic song. The Mourner: the one uninterested in disinterested contemplation, the one moved to philosophy by the mistakes his heart makes, the one who works in haste, impatiently, scrutinizing laws and legends with urgency and sometimes abandon––the Mourner for whom the shelves of books are a home, and study is almost a drug.
I have been talking to the Mourner about my own non-systematic studies, and my own mourning, though the Mourner far exceeds me in his learning and in his wisdom, and in the reach and depth of his reading. I have been talking to the Mourner about sorrow, the varieties of it for which there are no straightforward terms. He knows what I mean when I speak of being Jewish as carrying a sadness in the arteries. Likewise he knows what I mean when I speak of walking arm in arm with blind figures who wish to stop walking––call them the ancestors––whose empty eyes I imagine to be like brown of the summer grass and the blue of the sky itself. I have been asking the Mourner what it means to be released from the grasp of contemplation in the course of that contemplation, perhaps to attend to the hearts of others, and to the dead.
For the Mourner, the text is everything. It is the text that leads him to god and back, and to the world that has been, and to the world to come, and to himself. Words, he assures me, are sacred, and can direct and soothe your mourning. Go away and say the yisgadal-v’yiskadash, he tells me, say it at the prescribed times and say it well. I believe him, and I try. I fail. It turns out that belief is not the same as understanding, and I do not understand his words of refuge at all.
I pronounce his yisgadal-v’yiskadash, but for reasons that escape me, I can only pronounce it at the unexpected times, and I recite it in changing mixtures of anxiety and bewilderment. The words only magnify and swell the riddles. They convert god into metaphors and other properties of language. I say to the Mourner: my problem is different than yours. For you, the object of your lament is discrete, call it “the one you had and then lost,” or more precisely, the father you knew and loved. But what to do when the object of mourning is no object at all, and not discrete––rather a pervasive condition of rupture that ripples forward and backward in time, each ripple like a wave of dark gravity? I am talking about the loss of worlds within worlds, and blackness that will not dissipate with light, in fact refuses light ruthlessly, assiduously, contemptuously. I ask the Mourner: how can one mourn a genocide?
The Mourner advises me thoughtfully.
Go, he says, to Lemberik, the city of the ancestors––what others call Lviv and Lvov and Lwów and Lemberg. In the center of that city, just beside the remnant of the medieval walls that bound Arsenal Street, behind a crude metal fence across from the House of Legends on Old Jewish Street, you will find a sight that some might call a miracle: a golden rose growing in an empty field. It is an extraordinary sight, but certainly not a miracle. You could just as well describe it as an empty field growing around a golden rose. Whether it grows or does not grow is in fact a question no one has been able to answer. Some have said that only by presuming it to be growing can it be seen at all. Others have said the reverse––that to see it, you must presume it already to have finished growing. Some say that the only way to see it is to go looking for whatever you would call its opposite, for example a ungrown tarnished rose in a blossoming field. Still others say that the only way to see it is to subvert the terms of looking itself.
It happened this way, he tells me: in the middle of the sixteenth century there was a wealthy Jew in Lemberik by the name of Yitzhak ben Nachman, who wanted to fund the construction of a new synagogue. The only land available was a small plot off Old Jewish Street, between other buildings. Ben Nachman hired a master Swiss-Italian architect, who designed a building of great sanctity: intimate, with a high vaulted ceiling and exquisite light that changed subtly as the sun rotated through the sky and the seasons. When it was finished in 1582, the Mourner tells me, it was famous almost immediately. It must have seemed, he says, like a holy of holies, nested into a city already holy with churches and synagogues of many kinds.
Twenty-five years later, however, trouble arrived. In 1606, says the Mourner, the land beneath the building came under the control of the Jesuits, who then claimed control of the synagogue itself, and threatened to convert it into a monastery––or, as many Jews feared, to demolish it altogether. The Jewish community could not prevail in court. Legend has it that ben Nachman’s daughter-in-law, Rosa, approached the church in desperation, offering all of her wealth in exchange for the building’s return to the Jews of the city. The bishop accepted her offer, but only on the condition that Rosa bring the money to him in person. She knew what this meant. She delivered what the bishop demanded, after which the building was returned. Rosa killed herself to save her honor. The synagogue was known ever after as the Golden Rose.
Over the subsequent decades and centuries and generations, the Mourner goes on, the building grew deeper and thicker with physical and spiritual beauty, and more and more renowned. Stories of its beauty spread across Europe and beyond. A saying had it that seven pilgrimages to the Golden Rose equalled one to Jerusalem itself. And this notoriety, says the Mourner, was not lost on the barbarians. When the Germans were destroying the world, they took the trouble to study the Golden Rose carefully––in the manner of a cold farewell––before their dynamite sticks brought the high walls and the delicate light crashing to the earth in 1943.
When the words of praise fail you, the Mourner says, go to the place where it all happened––where footsteps reach the end of footsteps, and voices yield to the quieting of voices, and meaning breaks away from the rise and fall of sentences. Go there for the sake of images. Set up your tripod and fix onto it your large camera with its bright glass back, and the lens that throws a wide, clear view. Study it all through your camera carefully. Study it slowly, without making pictures. Practice holding in your consciousness a contradiction, namely what might have appeared in your camera in centuries past, as this vision arises from the ruins that appear on your ground glass now. Allow that which is present before you to assume the forms of absence that it also is. Let the removedness of the past change into the present actuality that it also is.
When you cannot distinguish between what stands and what does not stand, he tells me, make photographs––make them to the point of failure, of exhaustion. Make them and do not develop the film. Instead, he instructs me, allow the memory of what you understood at the moment of picture-making to begin to change within you. When you are no longer certain just what you saw when you saw oneness––when the house of god has become a dome of space dreamed up from silence––put charcoal to paper. Draw the destroyed synagogue now engraved in the air, with its fading nooks and its high-thrown arches. Make these drawings with your eyes closed. Do not look at the piece of paper as you draw. Simply draw, draw slowly, and draw blind. Let the golden rose and the empty field seed your pages.
The Mourner looks into my eyes intently. You for whom the yisgadal-v’yiskadash fails, he says, develop and print the photographs of that which you cannot see, and put them on the wall beside the blind-drawn drawings. The exchange of these images, he says, will release you.
I follow the Mourner’s advice.
I have been talking to the Mourner. The Mourner, my Mourner: the one who recites his agonies to the stones in order to revive his soul––”yisgadal v'yiskadash shmay rabbo”––recites them daily three times, for one year and for every year following that one year, three times daily, in an unending rhapsodic drone, a tonic song. The Mourner: the one uninterested in disinterested contemplation, the one moved to philosophy by the mistakes his heart makes, the one who works in haste, impatiently, scrutinizing laws and legends with urgency and sometimes abandon––the Mourner for whom the shelves of books are a home, and study is almost a drug.
I have been talking to the Mourner about my own non-systematic studies, and my own mourning, though the Mourner far exceeds me in his learning and in his wisdom, and in the reach and depth of his reading. I have been talking to the Mourner about sorrow, the varieties of it for which there are no straightforward terms. He knows what I mean when I speak of being Jewish as carrying a sadness in the arteries. Likewise he knows what I mean when I speak of walking arm in arm with blind figures who wish to stop walking––call them the ancestors––whose empty eyes I imagine to be like brown of the summer grass and the blue of the sky itself. I have been asking the Mourner what it means to be released from the grasp of contemplation in the course of that contemplation, perhaps to attend to the hearts of others, and to the dead.
For the Mourner, the text is everything. It is the text that leads him to god and back, and to the world that has been, and to the world to come, and to himself. Words, he assures me, are sacred, and can direct and soothe your mourning. Go away and say the yisgadal-v’yiskadash, he tells me, say it at the prescribed times and say it well. I believe him, and I try. I fail. It turns out that belief is not the same as understanding, and I do not understand his words of refuge at all.
I pronounce his yisgadal-v’yiskadash, but for reasons that escape me, I can only pronounce it at the unexpected times, and I recite it in changing mixtures of anxiety and bewilderment. The words only magnify and swell the riddles. They convert god into metaphors and other properties of language. I say to the Mourner: my problem is different than yours. For you, the object of your lament is discrete, call it “the one you had and then lost,” or more precisely, the father you knew and loved. But what to do when the object of mourning is no object at all, and not discrete––rather a pervasive condition of rupture that ripples forward and backward in time, each ripple like a wave of dark gravity? I am talking about the loss of worlds within worlds, and blackness that will not dissipate with light, in fact refuses light ruthlessly, assiduously, contemptuously. I ask the Mourner: how can one mourn a genocide?
The Mourner advises me thoughtfully.
Go, he says, to Lemberik, the city of the ancestors––what others call Lviv and Lvov and Lwów and Lemberg. In the center of that city, just beside the remnant of the medieval walls that bound Arsenal Street, behind a crude metal fence across from the House of Legends on Old Jewish Street, you will find a sight that some might call a miracle: a golden rose growing in an empty field. It is an extraordinary sight, but certainly not a miracle. You could just as well describe it as an empty field growing around a golden rose. Whether it grows or does not grow is in fact a question no one has been able to answer. Some have said that only by presuming it to be growing can it be seen at all. Others have said the reverse––that to see it, you must presume it already to have finished growing. Some say that the only way to see it is to go looking for whatever you would call its opposite, for example a ungrown tarnished rose in a blossoming field. Still others say that the only way to see it is to subvert the terms of looking itself.
It happened this way, he tells me: in the middle of the sixteenth century there was a wealthy Jew in Lemberik by the name of Yitzhak ben Nachman, who wanted to fund the construction of a new synagogue. The only land available was a small plot off Old Jewish Street, between other buildings. Ben Nachman hired a master Swiss-Italian architect, who designed a building of great sanctity: intimate, with a high vaulted ceiling and exquisite light that changed subtly as the sun rotated through the sky and the seasons. When it was finished in 1582, the Mourner tells me, it was famous almost immediately. It must have seemed, he says, like a holy of holies, nested into a city already holy with churches and synagogues of many kinds.
Twenty-five years later, however, trouble arrived. In 1606, says the Mourner, the land beneath the building came under the control of the Jesuits, who then claimed control of the synagogue itself, and threatened to convert it into a monastery––or, as many Jews feared, to demolish it altogether. The Jewish community could not prevail in court. Legend has it that ben Nachman’s daughter-in-law, Rosa, approached the church in desperation, offering all of her wealth in exchange for the building’s return to the Jews of the city. The bishop accepted her offer, but only on the condition that Rosa bring the money to him in person. She knew what this meant. She delivered what the bishop demanded, after which the building was returned. Rosa killed herself to save her honor. The synagogue was known ever after as the Golden Rose.
Over the subsequent decades and centuries and generations, the Mourner goes on, the building grew deeper and thicker with physical and spiritual beauty, and more and more renowned. Stories of its beauty spread across Europe and beyond. A saying had it that seven pilgrimages to the Golden Rose equalled one to Jerusalem itself. And this notoriety, says the Mourner, was not lost on the barbarians. When the Germans were destroying the world, they took the trouble to study the Golden Rose carefully––in the manner of a cold farewell––before their dynamite sticks brought the high walls and the delicate light crashing to the earth in 1943.
When the words of praise fail you, the Mourner says, go to the place where it all happened––where footsteps reach the end of footsteps, and voices yield to the quieting of voices, and meaning breaks away from the rise and fall of sentences. Go there for the sake of images. Set up your tripod and fix onto it your large camera with its bright glass back, and the lens that throws a wide, clear view. Study it all through your camera carefully. Study it slowly, without making pictures. Practice holding in your consciousness a contradiction, namely what might have appeared in your camera in centuries past, as this vision arises from the ruins that appear on your ground glass now. Allow that which is present before you to assume the forms of absence that it also is. Let the removedness of the past change into the present actuality that it also is.
When you cannot distinguish between what stands and what does not stand, he tells me, make photographs––make them to the point of failure, of exhaustion. Make them and do not develop the film. Instead, he instructs me, allow the memory of what you understood at the moment of picture-making to begin to change within you. When you are no longer certain just what you saw when you saw oneness––when the house of god has become a dome of space dreamed up from silence––put charcoal to paper. Draw the destroyed synagogue now engraved in the air, with its fading nooks and its high-thrown arches. Make these drawings with your eyes closed. Do not look at the piece of paper as you draw. Simply draw, draw slowly, and draw blind. Let the golden rose and the empty field seed your pages.
The Mourner looks into my eyes intently. You for whom the yisgadal-v’yiskadash fails, he says, develop and print the photographs of that which you cannot see, and put them on the wall beside the blind-drawn drawings. The exchange of these images, he says, will release you.
I follow the Mourner’s advice.
______________________
Розмови зі Скорботником
Я знову розмовляв зі Скорботником. Тим самим Скорботником, моїм Скорботником: тим, що повідає свої муки камінню, щоб оживити свою душу –– «їсґадал в’їскадаш шмей рабо» –– читає їх щодня, тричі, протягом одного року і протягом кожного з років, що слідують за цим роком; повторюване тричі на день несамовите безкінечне гудіння. Скорботник: той, кого не цікавить незацікавлене споглядання; той, кого надихають на філософію помилки, що їх робить його серце; той, хто працює невпинно й поспішно, наполегливо вивчаючи закони й легенди –– той, для якого книжкові полиці є центром дому, а навчання –– сутністю світотворення.
Я розмовляв зі Скорботником про моє власне безсистемне навчання і мою власну скорботу, хоча Скорботник набагато перевершує мене своєю вченістю та мудрістю, обсягом та глибиною свого читання. Я розмовляв зі Скорботником про печаль, про її різновиди, для яких немає точних назв. Я питався в Скорботника, що значить вивільнитися з полону напруженого роздуму за допомогою цього самого роздуму –– можливо, для того, щоб звернути увагу на серця інших, а також на мертвих.
Для Скорботника слова є всім. Саме слова ведуть його до бога й назад, і до світу, що був, і до світу, що буде, і до нього самого. Слова, –– запевняє він мене, –– священні, вони можуть скерувати й полегшити твою скорботу. Іди та читай їсґадал-в’їскадаш, наказує він мені, читай у належні моменти, і читай добре. Я вірю йому і намагаюся це зробити. Промовляю його їсґадал-в’їскадаш, але з невідомих мені причин я можу промовляти ці слова лише в неочікувані моменти, і читаю їх у мінливому, змішаному стані тривоги та розгубленості. Слова лише примножують загадки. Вони перетворюють бога на метафори та інші властивості мови.
Я кажу Скорботникові: моя проблема інша, ніж твоя. Об’єкт твого тужіння –– дещо конкретне, назвемо його «тим, кого ти мав і втратив» –– або, точніше, батьком, якого ти знав і любив. Але що робити, коли об’єкт тужіння взагалі не є об’єктом, і не є конкретним, а радше є всепроникним станом розірваності, що відлунюється у часі, йде через нього хвилями вперед і назад, і кожна з хвиль –– наче темне тяжіння? Я говорю про втрату світів усередині світів, і про пітьму, яка не зникає з появою світла, ба навіть заперечує світло –– безжалісно, вперто, презирливо. Я питаю Скорботника: як можна оплакати горе геноциду?
Скорботник задумливо дає мені пораду.
Їдь до Лемберику, каже він, –– до міста предків, яке інші називають «Львів», і «Львов», і «Lwów», і «Lemberg». У центрі міста, біля залишків середньовічних мурів, що оточують Арсенальську вулицю, за незграбним металевим парканом через дорогу від Дому Легенд на Староєврейській вулиці, ти побачиш видовище, яке хтось назвав би дивом: золоту ружу, що росте в пустому полі. Це незвичайне видовище, але аж ніяк не диво. Його так само можна описати і як пусте поле, що росте навколо золотої ружі. Чи ружа справді росте, чи ні –– на це питання досі ніхто не спромігся відповісти. Деякі казали, що її можна побачити, тільки якщо припустити, що вона росте. Інші казали протилежне –– щоб побачити її, треба припустити, що вона вже скінчила рости. Дехто каже, що єдиний спосіб побачити її –– піти шукати чогось, що можна було б назвати її протилежністю, наприклад, пожухлу ружу, що стоїть і не росте серед квітучого поля. А дехто каже, що єдиний спосіб побачити її –– це піти проти самого поняття погляду.
Ось як це сталося, каже він: в середині шістнадцятого століття жив собі у Лемберику заможний єврей на ім’я Іцхак бен Нахман, який хотів оплатити будівництво нової синагоги. Єдиним доступним місцем була мала ділянка землі біля Староєврейської вулиці, між домами. Бен Нахман найняв досвідченого швейцарсько-італійського архітектора, і той створив будівлю надзвичайної святості: інтимно-затишну, з високим склепінням і тендітним світлом, яке ледь помітно змінювалося по мірі того, як сонце проходило свій шлях через небо й пори року. У 1582 році, після того, як будівництво синагоги було завершено, –– розповідає мені Скорботник, –– вона прославилася майже одразу. Мабуть, вона виглядала, –– каже він, –– немов святая святих, угніздившись у місті, вже й так святому від різноманітних церков і синагог.
Однак через двадцять п’ять років сталося лихо. В 1606 році, каже Скорботник, земля, на якій стояла будівля, перейшла у власність єзуїтів, які оголосили й саму синагогу своєю власністю; вони погрожували перетворити її на монастир –– або, як боявся багато хто з євреїв, повністю зруйнувати. Єврейська громада не могла виграти справу в суді. Легенда каже, що невістка бен Нахмана, Роза, у відчаї спробувала домовитися з духовенством, пропонуючи все своє багатство в обмін на повернення синагоги євреям Львова. Єпископ погодився на її пропозицію, але тільки за умови, що Роза сама прийде до нього з грошима. Вона знала, що це означає. Вона віддала єпископу гроші, яких він вимагав, та задовольнила його хіть, після чого будівлю повернули євреям. Роза покінчила життя самогубством, щоб врятувати свою честь. Після цього синагогу стали називати Золотою Розою.
Протягом наступних десятиліть, століть, поколінь, –– продовжує Скорботник, –– будівля дедалі глибше й повніше набиралася фізичної та духовної краси, ставала дедалі славетнішою. Розповіді про її красу поширювалися по всій Європі та поза її межами. Ходило прислів’я, що, мовляв, сім паломництв до Золотої Рози дорівнюють одному паломництву до самого Єрусалиму. Ця слава, –– каже Скорботник, –– дійшла й до варварів. Коли німці знищували світ, вони не полінилися старанно оглянути синагогу –– таке собі холодне прощання –– у 1943 році, перед тим як їхні динамітні шашки повалили на землю високі стіни разом із ніжним світлом.
Коли слова хвали не здатні допомогти тобі, –– каже Скорботник, –– йди на те місце, де все це сталося: де кроки сягають кінця, і голоси скоряються стиханню, і зміст відокремлюється від підйомів і спадів речень. Іди туди заради образів. Постав на землю свою триногу та встанови на ній свій великий фотоапарат із сяючою скляною задньою стінкою та лінзою, що дає широке, виразне зображення. Пильно оглянь усе крізь об’єктив. Учися тримати у свідомості протиріччя, а саме: бачити те, що могло б опинитися у твоєму об’єктиві в минулі століття, і водночас споглядати, як цей образ піднімається з руїн, що вони зараз відображаються на матовому склі апарату. Дозволь тому, що присутнє перед твоїми очима, набути форми того відсутнього, яке теж живе у ньому. Дозволь віддаленості минулого перетворитися на справжність теперішнього, яка теж у ній живе.
Коли ти вже будеш не в змозі розрізнити, що справді стоїть перед тобою, а чого нема, –– каже він, –– роби фотографії, аж до знесилення, до повного виснаження. Роби їх, але не проявляй плівку. Замість цього, наказує він, дозволь спогаду про те, що ти зрозумів у мить фотографування, почати змінюватись у тобі. Коли ти вже не зможеш з певністю сказати, що ти бачив, коли бачив єдність –– коли дім божий став повітряним куполом, вимріяним із мовчання –– торкнись паперу вугільним олівцем. Намалюй зруйновану синагогу, що тепер закарбована в повітрі, з її м’яко закругленими внутрішніми кутами та високо зведеними арками. Роби це з заплющеними очима. Не дивись на папір. Просто малюй, малюй повільно, наосліп. Дозволь золотій ружі та пустому полю засіяти твої сторінки.
Скорботник пильно дивиться у мої очі. Ти, кому не здатен допомогти їсґадал-в’їскадаш, –– каже він, –– прояви та надрукуй фотографії того, що ти не можеш побачити, і повісь їх на стіну поруч із малюнками, створеними наосліп. Взаємний обмін цих образів, –– каже він, –– звільнить тебе.
Я слухаюся поради Скорботника.
Я знову розмовляв зі Скорботником. Тим самим Скорботником, моїм Скорботником: тим, що повідає свої муки камінню, щоб оживити свою душу –– «їсґадал в’їскадаш шмей рабо» –– читає їх щодня, тричі, протягом одного року і протягом кожного з років, що слідують за цим роком; повторюване тричі на день несамовите безкінечне гудіння. Скорботник: той, кого не цікавить незацікавлене споглядання; той, кого надихають на філософію помилки, що їх робить його серце; той, хто працює невпинно й поспішно, наполегливо вивчаючи закони й легенди –– той, для якого книжкові полиці є центром дому, а навчання –– сутністю світотворення.
Я розмовляв зі Скорботником про моє власне безсистемне навчання і мою власну скорботу, хоча Скорботник набагато перевершує мене своєю вченістю та мудрістю, обсягом та глибиною свого читання. Я розмовляв зі Скорботником про печаль, про її різновиди, для яких немає точних назв. Я питався в Скорботника, що значить вивільнитися з полону напруженого роздуму за допомогою цього самого роздуму –– можливо, для того, щоб звернути увагу на серця інших, а також на мертвих.
Для Скорботника слова є всім. Саме слова ведуть його до бога й назад, і до світу, що був, і до світу, що буде, і до нього самого. Слова, –– запевняє він мене, –– священні, вони можуть скерувати й полегшити твою скорботу. Іди та читай їсґадал-в’їскадаш, наказує він мені, читай у належні моменти, і читай добре. Я вірю йому і намагаюся це зробити. Промовляю його їсґадал-в’їскадаш, але з невідомих мені причин я можу промовляти ці слова лише в неочікувані моменти, і читаю їх у мінливому, змішаному стані тривоги та розгубленості. Слова лише примножують загадки. Вони перетворюють бога на метафори та інші властивості мови.
Я кажу Скорботникові: моя проблема інша, ніж твоя. Об’єкт твого тужіння –– дещо конкретне, назвемо його «тим, кого ти мав і втратив» –– або, точніше, батьком, якого ти знав і любив. Але що робити, коли об’єкт тужіння взагалі не є об’єктом, і не є конкретним, а радше є всепроникним станом розірваності, що відлунюється у часі, йде через нього хвилями вперед і назад, і кожна з хвиль –– наче темне тяжіння? Я говорю про втрату світів усередині світів, і про пітьму, яка не зникає з появою світла, ба навіть заперечує світло –– безжалісно, вперто, презирливо. Я питаю Скорботника: як можна оплакати горе геноциду?
Скорботник задумливо дає мені пораду.
Їдь до Лемберику, каже він, –– до міста предків, яке інші називають «Львів», і «Львов», і «Lwów», і «Lemberg». У центрі міста, біля залишків середньовічних мурів, що оточують Арсенальську вулицю, за незграбним металевим парканом через дорогу від Дому Легенд на Староєврейській вулиці, ти побачиш видовище, яке хтось назвав би дивом: золоту ружу, що росте в пустому полі. Це незвичайне видовище, але аж ніяк не диво. Його так само можна описати і як пусте поле, що росте навколо золотої ружі. Чи ружа справді росте, чи ні –– на це питання досі ніхто не спромігся відповісти. Деякі казали, що її можна побачити, тільки якщо припустити, що вона росте. Інші казали протилежне –– щоб побачити її, треба припустити, що вона вже скінчила рости. Дехто каже, що єдиний спосіб побачити її –– піти шукати чогось, що можна було б назвати її протилежністю, наприклад, пожухлу ружу, що стоїть і не росте серед квітучого поля. А дехто каже, що єдиний спосіб побачити її –– це піти проти самого поняття погляду.
Ось як це сталося, каже він: в середині шістнадцятого століття жив собі у Лемберику заможний єврей на ім’я Іцхак бен Нахман, який хотів оплатити будівництво нової синагоги. Єдиним доступним місцем була мала ділянка землі біля Староєврейської вулиці, між домами. Бен Нахман найняв досвідченого швейцарсько-італійського архітектора, і той створив будівлю надзвичайної святості: інтимно-затишну, з високим склепінням і тендітним світлом, яке ледь помітно змінювалося по мірі того, як сонце проходило свій шлях через небо й пори року. У 1582 році, після того, як будівництво синагоги було завершено, –– розповідає мені Скорботник, –– вона прославилася майже одразу. Мабуть, вона виглядала, –– каже він, –– немов святая святих, угніздившись у місті, вже й так святому від різноманітних церков і синагог.
Однак через двадцять п’ять років сталося лихо. В 1606 році, каже Скорботник, земля, на якій стояла будівля, перейшла у власність єзуїтів, які оголосили й саму синагогу своєю власністю; вони погрожували перетворити її на монастир –– або, як боявся багато хто з євреїв, повністю зруйнувати. Єврейська громада не могла виграти справу в суді. Легенда каже, що невістка бен Нахмана, Роза, у відчаї спробувала домовитися з духовенством, пропонуючи все своє багатство в обмін на повернення синагоги євреям Львова. Єпископ погодився на її пропозицію, але тільки за умови, що Роза сама прийде до нього з грошима. Вона знала, що це означає. Вона віддала єпископу гроші, яких він вимагав, та задовольнила його хіть, після чого будівлю повернули євреям. Роза покінчила життя самогубством, щоб врятувати свою честь. Після цього синагогу стали називати Золотою Розою.
Протягом наступних десятиліть, століть, поколінь, –– продовжує Скорботник, –– будівля дедалі глибше й повніше набиралася фізичної та духовної краси, ставала дедалі славетнішою. Розповіді про її красу поширювалися по всій Європі та поза її межами. Ходило прислів’я, що, мовляв, сім паломництв до Золотої Рози дорівнюють одному паломництву до самого Єрусалиму. Ця слава, –– каже Скорботник, –– дійшла й до варварів. Коли німці знищували світ, вони не полінилися старанно оглянути синагогу –– таке собі холодне прощання –– у 1943 році, перед тим як їхні динамітні шашки повалили на землю високі стіни разом із ніжним світлом.
Коли слова хвали не здатні допомогти тобі, –– каже Скорботник, –– йди на те місце, де все це сталося: де кроки сягають кінця, і голоси скоряються стиханню, і зміст відокремлюється від підйомів і спадів речень. Іди туди заради образів. Постав на землю свою триногу та встанови на ній свій великий фотоапарат із сяючою скляною задньою стінкою та лінзою, що дає широке, виразне зображення. Пильно оглянь усе крізь об’єктив. Учися тримати у свідомості протиріччя, а саме: бачити те, що могло б опинитися у твоєму об’єктиві в минулі століття, і водночас споглядати, як цей образ піднімається з руїн, що вони зараз відображаються на матовому склі апарату. Дозволь тому, що присутнє перед твоїми очима, набути форми того відсутнього, яке теж живе у ньому. Дозволь віддаленості минулого перетворитися на справжність теперішнього, яка теж у ній живе.
Коли ти вже будеш не в змозі розрізнити, що справді стоїть перед тобою, а чого нема, –– каже він, –– роби фотографії, аж до знесилення, до повного виснаження. Роби їх, але не проявляй плівку. Замість цього, наказує він, дозволь спогаду про те, що ти зрозумів у мить фотографування, почати змінюватись у тобі. Коли ти вже не зможеш з певністю сказати, що ти бачив, коли бачив єдність –– коли дім божий став повітряним куполом, вимріяним із мовчання –– торкнись паперу вугільним олівцем. Намалюй зруйновану синагогу, що тепер закарбована в повітрі, з її м’яко закругленими внутрішніми кутами та високо зведеними арками. Роби це з заплющеними очима. Не дивись на папір. Просто малюй, малюй повільно, наосліп. Дозволь золотій ружі та пустому полю засіяти твої сторінки.
Скорботник пильно дивиться у мої очі. Ти, кому не здатен допомогти їсґадал-в’їскадаш, –– каже він, –– прояви та надрукуй фотографії того, що ти не можеш побачити, і повісь їх на стіну поруч із малюнками, створеними наосліп. Взаємний обмін цих образів, –– каже він, –– звільнить тебе.
Я слухаюся поради Скорботника.
(Переклад з англійської –– Ася Фруман)
Ukrainian translation by Asya Fruman, 2015
Yiddish translation by Asya Fruman, 2017